Я залишилася на вулиці з хворим сином, бо чоловік вирішив відвезти свою маму додому

Олена Василівна, -подзвоніла вихователька з групи мого 4-річного сина Семена відразу після тихої години. — Вам потрібно забрати Семена раніше: мені здалося, що у нього нежить. Знаєте ж, які у нас прискіпливі батьки, особливо зараз. Знаю. Сама терпіти не можу, коли матусі призводять до садочка дітей з відвертими соплями або недолікованих. Дізнаюся чи немає у Сьомки жару і йду відпрошуватися у керівництва. -Ні, Лена, — каже начальниця, — звіт треба зробити сьогодні і відправити до 17 годин. У Вас же бабуся недалеко працює? Може бути її відпустять? Та й у Вас спокійна дитина, посидить пару годинок, помалює Я в принципі знала, що ситуація зі звітом авральна: комусь пояснювати часу немає.

Дзвоню свекрусі, вона дійсно працює через будівлю, у неї інший графік, до 18 годин, але, може бути, її зможуть відпустити? — Ні, що ти, Лена! — каже Надія Іванівна, — Я не можу. Тут на 15 хвилин раніше не втечеш, не те, що на дві з половиною години. Жару немає? Ну і посидить у тебе в кабінеті, страшного нічого не станеться. Сергій же за тобою на машині заїде, ось і відвезе вас додому. Надія Іванівна живе від нас окремо. Працює, і відносини між нами не дуже. Ні, вона не заперечувала проти мене, віддала моєму чоловікові Сергію квартиру своєї мами, з перевірками не ходить, привіти передає.

Але сприймає мене, як суперницю. — Без чоловіка півжиття, — зітхала мама ще на самому початку мого сімейного життя, — син для неї — єдине світло у віконці. Тяжко тобі буде. З онуком Надія Іванівна не сидить, навіть на годину не залишається. Грошей від сина не просить: працює ще. Але в усьому вона намагається знайти ознаки того, що вона краще за мене, ближче до Сергія, ніж я. Так і дивіться, що чоловік подарував на 8 березня їй, а що мені. І при всякому випадку ця приказка: — Нікого немає ближче матері, синку, для мене ти завжди будеш хороший, бідний, хворий, неуспішний. А ось дружина поруч залишиться? Ми не бідували навіть під час мого декрету: у мене від бабусі теж двушка залишилася, і я її здаю.

Ми в декреті примудрилися машину купити, ремонт якийсь зробили. Чоловікові для роботи машина потрібна, він часто возить щось. Увечері забирає, а вранці відразу їде до клієнтів, але одне місце ззаду для мене з дитиною завжди залишає вільним. — Під’їжджаю, — видзвонюють Сергій о 17 годині, — виходьте. Виходимо, завтра лікарняний візьму, але сьогодні син витримав, сидів тихенько, носом шморгав, але звіт я доробила (і не кидайте в мене тапками, що я з хворою дитиною на роботі, іноді іншого виходу просто немає). Картина маслом: свекруха дріботить з сумками. Рівно о 17-й годині, значить все ж відпроситися вона могла? — Я тут в магазин забігла, — верещить Наталія Іванівна, — купила ще й онукові фруктів. Як ти, мій маленький?

Сумки важкі, на автобусі не хочу їхати. Сергій же на колесах. — У нього місце одне, — кажу, — він навантажений. — Подивимося, — посміхається свекруха. Сергій під’їхав і спантеличено застиг: мама з сумками, я і син з соплями. — Дуже добре, — сказала Надія Іванівна, відкриваючи задні двері, — я влізу. — Сергій, — кажу, — мамі твоїй ще годину працювати, може бути вже другою ходкою її забереш, раз сумки важкі? Відповісти чоловікові не дала мама: — Я не буду повертатися. Не хочу ганьбитися, син приїхав, а мамі місця в машині не вистачило? У мене навіть слова загубилися від такої заяви. Я з дитиною і мама з сумками, якій важливо виглядати переможницею навіть в очах колег.

— Олен, — каже чоловік, — може мама візьме Сьомку на коліна, а ти на маршрутці? — Він мене всю виляпає, — заперечує свекруха, — я в світлому пальті. Чотири зупинки на маршрутці, доїдуть. І гадинько так мені посміхається з віконця: перемогла! Кого? Онука? Чоловік заводить машину і їде, а ми з сином стоїмо і дивимося услід. Я таксі взяла. — Ти де? — подзвонив чоловік через півгодини, — Ви не дісталися? Повернутися за тобою? Кидаю трубку. Добралася. До мами. Квартиранти з’їдуть через 2 тижні; в кінці кінців, мені є куди піти. І чоловікові дуже доведеться постаратися, щоб нас повернути. До речі, не забути б, машина наполовину моя. Продамо. Так що Надії Іванівні на ній точно не поїздити.